Знання
Назад
Історія Карате

Карате́ (яп. 空手, «порожня рука»/«голіруч») або Карате́-до́ є бойовим мистецтвом, що розвинулося з рукопашних китайських бойових мистецтв цюань-фа та мистецтв островів Рюкю. Карате, у загальному, — це мистецтво ударів. Удари наносяться як руками (кулаками, ребром долоні, відкритою рукою, ліктями), так і ногами (стопами, колінами). В різних стилях карате також вчать ударам в больові точки та життєво важливі ділянки, використанню захватів, викручуванню суглобів, замкам, утримуванням та кидкам. Людину, що практикує карате, називають каратистом (яп. 空手家:からてか — каратека). Зустрічається твердження, що через генеричне значення слова «карате» («порожня рука»), будь-яку систему бою чи вид спорту, що не застосовує зброї, можна назвати карате.  Цей аргумент є суперечливим і спрощеним, оскільки карате, як мистецтво, визначається також відношенням до його філософії, питаннями про походження та неповторність, а також, національними питаннями.

Дід сучасного карате
Китайська рука
Спершу «карате» записувалося як Китайська рука у знаках (ієрогліфах) кандзі. Пізніше написання змінилося на омофон зі значенням порожня рука (омофони — слова або фрази, що вимовляються однаково, але мають відмінне написання та значення). Перед тим, як слово «карате» почали записувати, його використовували лише усно, через що його можна було розуміти у різні способи. Перше використання слова «карате» у друкованих працях відносять до Ітосу Анко (яп. 糸洲 安恒:いとす あんこう), який записував «карате» у кандзі як 唐手 (хіраґана:からて) — рука династії Тан, на відміну від використовуваного сьогодні 空手:からて  — порожня рука або голіруч. Династія Китаю Тан перервалася у 907 р. н.е. (за багато сторіч до народження Фуканоші), але знаки кандзі, що репрезентували її, залишилися в Окінаві у вжитку, як спосіб згадування Китаю взагалі. Таким чином, слово «карате» первісно означало китайська рука, або бойове мистецтво з Китаю.
За відсутністю письмових пам'яток, достеменно невідомо чи частина кара у «карате» спершу записувалася за допомогою ієрогліфа 唐, який означає Китай, чи ієрогліфа 空, що означає порожній. Під час зльоту захоплення Китаєм та китайськими речами на островах Рюкю, перший зі згаданих ієрогліфів зазвичай використовували для опису речей витонченої якості...
Слід відмітити, що використання цього ієрогліфа не є обов'язково пов'язаним з походженням слова «карате».

Ханасіро Тьомо.
Порожня рука
Первісне використання фраз «китайська рука», «рука династії Тан», «китайський кулак» або «китайські прийоми» (залежно від тлумачення ієрогліфів 唐手) демонструє задокументований вплив Китаю на карате. Перше задокументоване використання омофону логограми що вимовляється як «кара», шляхом заміни ієрогліфа, що означає «Династія Тан» (唐:から), ієрогліфом, що означає «порожній» (空:から), було знайдене у книзі «Куміте карате» («Спаринги карате»), написаній Ханасіро (Ханаґусуку) Тьомо (яп. 花城 長茂:はなしろ(方言では、はなぐすく) ちょうも, 1869–1945) та виданій у серпні 1905. Оскільки відносини між Японією та Китаєм на початку 20-го сторіччя були натягнутими, а у 1932 року почалася окупація північної території Китаю, згадування китайського походження карате було дуже непопулярним. Після приблизно 1936 року, слово що вимовляється як «карате», стало майже усюди згадуватися як письмове кандзі 空手, що означає «порожня рука».

У 1933 році окінавське мистецтво карате було визнане як японське бойове мистецтво Комітетом японських бойових мистецтв, відомим як «Бутоку Кай». До 1935 року «карате» записувалося як «唐手» (Китайська рука). Але у 1935 році майстри різних стилів окінавського карате провели конференцію, щоб прийняти рішення щодо нової назви їх мистецтва. Вони вирішили назвати своє мистецтво «карате», записане японськими знаками як «空手» (порожня рука).
Шлях та Рука
Додаток «до» (яп. 道:どう) після слова «карате» є ще одним символічним розвитком назви цього бойового мистецтва. «До» є суфіксом, що має численні значення, включаючи «дорогу», «стежку», «напрям» та, у цьому випадку, «шлях». Цей суфікс використовується у назвах багатьох бойових мистецтв та пережив перехід Японії від феодальної культури до сучасності. «До» означає, що відповідні мистецтва є не лише прийомами бою, але й несуть духовний елемент при їх вивченні як окремих дисциплін. У цьому контексті «до» зазвичай перекладається як «[який?] шлях» або «шлях [кого? чого?]», наприклад: в айкідо (яп. 合気道:あいきどう, «шлях гармонійного розвитку»); дзюдо (яп. 柔道:じゅうどう, «м'який шлях» або «витончений шлях»); кендо (яп. 剣道:けんどう, «шлях меча»). Таким чином, «каратедо» означає більше, ніж лише «порожня рука», але «шлях порожньої руки».
Історія
Окінава
Зв'язок між Окінавою та Японією є досить складним. Зокрема щодо карате, доцільно згадати, що первісно вони були окремими і суверенними країнами. Японія приєднала номінально незалежні острови Рюкю у 1874 р. після багатьох сторіч інтенсивного впливу Японії, а також вторгнення японського клану Сацума у 1609 р.
Окінавське бойове мистецтво «ті» (або «те») практикувалося в Окінаві королівськими сім'ями та їх наближеними за багато сторіч до появи і впродовж розвитку впливу Китаю. Існувало декілька формальних/офіційних стилів ті та досить багато майстрів, які практикували бойові мистецтва у власний спосіб. Одним з прикладів, що існує і сьогодні, є школа Мотобу уд'унді (яп. 本部 御殿手:もとぶ うどぅんでぃー), знання якої передав Уехара Сейкіті (яп. 上原 清吉:うえはら せいきち, 1904-2004) від сім'ї Мотобу. Ранні стилі карате часто узагальнюють під назвами Сюрі-те, Наха-те та Томарі-те, що походять від назв трьох міст, де ці мистецтва виникли. Кожна школа та її вчителі мають або мали свої особливі кати, прийоми та принципи, що відрізняють або відрізняли їх місцеву версію ті від усіх інших.
Членів вищих класів Окінави регулярно відправляли до Китаю для вивчення різноманітних політичних та практичних дисциплін. Частково завдяки цьому відбулося і залучення беззбройного китайського гунфу у окінавські бойові мистецтва. Дотепер, певні стилі карате мають удари подібні до фуцзянських бойових мистецтв, таких як Фуцзяньський білий журавель, П'ятеро предків та Ґанґроу-цюань (англ. Gangrou-quan) (Жорсткий-М'який Кулак; що вимовляється японською як Ґодзюкен), тоді як інші стилі карате виглядають автентично окінавськими.. Крім того, на карате мала вплив і Південно-Східна Азія — особливо Суматра, Ява та Мелака. Подібні риси між карате та сілатом (інд. silat) можна знайти не лише в неозброєних видах, але й у стилях зі зброєю. Багато видів окінавської зброї походить з Південно-Східної Азії та з територій довкола неї. Ця зброя включає сай, тонфу та нунчаки.
Сакукава Канґа (яп. 佐久川 寛賀:さくかわ かんが, 1782–(1838 або 1862)) вивчав у Китаї кулачний бій та бій з палицею (у Китаї — гун; у Японії — бо). Згідно легенди, він робив це під керівництвом дипломату з Китаю за ім'ям Косокун, який розробив кусанку ката. У 1806 р. в місті Сюрі він почав навчати мистецтву боя, яке назвав «Туді Сакукава», що у ті часи мало приблизне значення: «Сакукава з китайською рукою». Відповідні записи були першим відомим посиланням на мистецтво туді (яп. 唐手:トゥーディー: інша вимова ієрогліфів, що позначають слово карате: 唐手:からて). Найвидатніший учень Сакукави приблизно 1820-х років, Мацумура Сокон (яп. 松村 宗棍:まつむら そうこん, 1809–1899), навчав синтезу те (Сюрі-те та Томарі-те) та шаолінського (кит. 少林) стилю.
Серед інших, Мацумура навчав свого мистецтва Ітосу Анко (1831–1915). Ітосу взяв від учителя кати віз., кусанку та чіанг нан для створення форм пінг'ан (японською хейан або пінан) — спрощених кат для учнів-початківців. У 1901 р. Ітосу зіграв провідну роль у введенні карате до курсу навчання в публічних школах Окінави. Його кати викладалися дітям у початковій школі. Вплив Ітосу на розвиток карате є істотним. Створені ним кати поширені у майже всіх стилях карате, а серед його учнів були одні з найвідоміших майстрів: Фунакосі Ґітін (яп. 船越義珍:ふなこし ぎちん, 1868–1957), Мабуні Кенва (яп. 摩文仁 賢和:まぶに けんわ, 1889–1952) та Мотобу Тьокі (яп. 本部 朝基:もとぶ ちょうき, 1870-1944). Деколи Ітосу згадують як діда сучасного карате.
У додаток до трьох ранніх стилів карате ті, на розвиток окінавських бойових мистецтв вплинув також іще один, четвертий стиль. Його розробив Уеті Канбун (яп. 上地 完文:うえち かんぶん, 1877–1948), який у віці 20-ти років вирушив у Фучжоу (що у фуцзянській провінції Китаю), щоби уникнути військового обов'язку в Японії. Перебуваючи у Фучжоу, він був учнем Шушіви, провідної фігури того часу у китайському Нанпа Сьорін-кен (англ. Nanpa Shorin-ken). Пізніше, він розробив свій власний стиль карате Уеті-рю. Цей стиль ґрунтувався на катах сантін, дзюсан та сансейру, яким Уеті Канбун свого часу навчився у Китаї.
Див. також: Японські бойові мистецтва
Введення та популяризацію карате на головних островах Японії переважно ставлять у заслугу Фунакосі Ґітіну, засновнику Сьотокан карате, хоча багато інших окінавлян також були активними вчителями карате і, таким чином, так само мають заслуги у передачі знань. Фунакосі був учнем як Асато Анко (яп. 安里 安恒:あさと あんこう, 1827-1903 або 1828-1906), так і Ітосу Анко, який працював над введенням карате у шкільну систему префектури Окінава на початку двадцятого сторіччя. Протягом цього періоду, серед видатних вчителів, які також зробили внесок у розповсюдження карате в Японії, були Мабуні Кенва, Міяґі Тьодзюн (яп. 宮城 長順:みやぎ ちょうじゅん, 1888–1953), Мотобу Тьокі, Тояма Канкен (яп. 遠山 寛賢:とおやま かんけん, 1888–1966). Це був бурхливий період в історії регіону, включаючи під'єднання групи окінавських островів до Японії у 1874 р., першу японсько-китайську війну (1894-1895), російсько-японська війна (1904–1905), приєднання Кореї та початок японської експансії (1905–1945).
Під час вторгнення Японії в Китай Фунакосі розумів, що мистецтво під назвою «китайська рука» («рука династії Тан») не було б прийнятним. Тоді з'явилася змінена назва: «шлях порожньої руки». Доданий суфікс «до» передбачає, що «каратедо» — це шлях самопізнання, а не лише вивчення технічних аспектів бою. Як і більшість бойових мистецтв, що практикувалися у Японії, карате зробило перехід від «дзюцу» (яп. 術:じゅつ — техніка, метод, майстерство або трюк) до суфіксу «до» (яп. 道:どう — шлях) біля початку 20 століття. «До» в карате-до відокремлює його від карате-дзюцу, як айкідо відокремлене від айкідзюцу, дзюдо від дзюдзюцу, іайдо від іайдзюцу та тайдо від тайдзюцу.
Фунакосі змінив назви багатьох кат та назву самого мистецтва (принаймі, на головній території Японії), щоб карате було прийнятим японською будо організацією Дай Ніппон Бутоку Кай. Назви кат, які Фунакосі змінив на японські, включають: п'ять форм пінан, що стали відомі як хейан; три форми найханті — як теккі; сейсан (дзюсан) — як ханґецу; тінто — як ґанкаку; вансу — як емпі і т.і. Проведені зміни були у своїй більшості політичними і не торкалися змісту кат, хоча Фунакосі ввів і певні зміни за змістом. Він проводив навчання у двох популярних гілках окінавського карате тих часів Сьорін-рю та Сьорей-рю. Крім того, він знаходився під впливом японського кендо та запровадив у свій стиль деякі відповідні ідеї з використання дистанцій та часу. Він завжди називав мистецтво, якому вчив, просто карате, але у 1936 році Фунакосі побудував додзьо Сьотокан у Токіо і стиль, який він передав у спадщину, стали зазвичай називати Сьотокан (назву цього стилю часто транслітерують як Шотокан).
Систематизація та осучаснення карате в Японії полягали також і в обранні білої форми, яка складалася з кімоно та доґі або кейкоґі, що переважно називалися (і називаються зараз) каратеґі, та кольорових і чорних поясів, що відповідають ступеню каратиста. Обидва новозаведення були запроваджені та популяризовані засновником дзюдо, Кано Дзіґоро (яп. 嘉納 治五郎:かのう じごろう, 1860–1938), при консультаціях Фунакосі, який скеровував власні зусилля та зусилля інших людей на модернізацію карате.
У 1922 р. Оцука Хіронорі (яп. 大塚 博紀:おおつか ひろのり, 1892–1982) відвідав спортивний фестиваль у Токіо, де відкрив для себе карате Фунакосі. Оцука був настільки вражений, що протягом перебування на фестивалі багато разів відвідав Фунакосі особисто. Фунакосі, у свою чергу, був вражений ентузіазмом та заповзятістю Оцуки у бажанні зрозуміти карате та згодився стати його вчителем. У наступні роки Оцука започаткував медичну практику для лікування ушкоджень отирмуваних у практиці бойових мистецтв. Його видатна майстерність привела його у 30 років до посади головного інструктора з дзюдзюцу Сіндо Йосін-рю та інструктура-асистента в додзьо Фунакосі.
У 1929 р. Оцука став зареєстрованим членом Японської федерації бойових мистецтв. У той час в окінавському карате практикувалися лише кати. Оцука вважав, що повна сутність будо, зосереджена у захисті та атаці, була відсутня в окінавському карате, та що кати не приносили практичної користі в реальних ситуаціях. Він експериментував з іншими, більш бойовими стилями, такими як дзюдо, кендо та айкідо. Він сумістив практичні та корисні елементи окінавського карате з елементами традиційних японських бойових мистецтв дзюдзюцу та кендо. Серед іншого, це привело до зародження куміте або вільних поєдинків у карате. Переконання Оцуки в необхідності існування більш динамічного карате примусило його залишити Фунакосі та зосередитися на розвитку свого власного стилю — Вадо-рю. Вадо-рю було визнане незалежним стилем карате у 1934 р. Це дозволило залишити медичну практику та виповнити амбіційну мету життя Оцуки — повністю віддатися творінню бойових мистецтв.
Стиль карате, який Оцука створив та опрацьовав особисто, був офіційно зареєстрований у 1938 р. після присудження йому ступеня Ренсі-ґо (яп. 錬士 五:れんし ご —прибл. добротний інструктор). Оцука продемонстрував карате вадо-рю Японській федерації бойових мистецтв. Представники федерації були настільки вражені його стилем та відданністю розвитку карате, що визнали його інструктором високого рангу. Наступного року федерація зробила запит на реєстрацію назв всіх стилів, і Оцука зареєстрував назву вадо-рю. У 1944 р. Оцука був призначений Головним інструктором з карате Японії.
Іссін-рю — стиль окінавського карате, який заснував та назвав 15 січня 1956 р. Сімабуку Тацуо (яп. 島袋 龍夫:しまぶく たつお, 1908-1975) — учень Мотобу Тьокі. Карате іссін-рю поєднує карате сьорін-рю, карате ґодзю-рю та кобудо. Стиль іссін-рю, хоча й не дуже популярний в Окінаві, розповсюдився у США та інших країнах морськими піхотинцями, які перебували на островах. Згодом, вже після смерті Сімабуку, з'явилося багато модифікацій цього стилю, які існують і дотепер.
Новий стиль карате, названий Кьокусін кайкан (цю назву також транслітерують як Кіокушин кайкан), розробив у 1964 р. Ояма Масутацу (яп. 大山 倍達:おおやま ますたつ, 1923-1994) (за народженням Чой Йонг-І {англ. Choi Yeong-Eui} з Кореї). Наголос у навчанні Кьокусін робився на справжньому дотику (контакті), фізичній стійкості та практичному застосуванні прийомів карате для самозахисту. Через зосередження на фізичних спарингах, що проводяться у повну силу, кьокусін часто називають карате зі справжнім дотиком (повним контактом). Багато інших організацій, що практикують карате, застосовують курси навчання, які походять з кьокусін карате.
Федерація всіх організацій каратедо Японії (Вадокай) визнає чотири традиційних стилі карате:
Сьотокан-рю
Сіто-рю
Ґодзю-рю
Вадо-рю
Інші стилі не розлядаються обов'язково як «неправне» або «погане» карате, але лишень як такі, що не належать до традиційних шкіл. Крім того, у Всесвітній спілці організацій карате-до перераховано такі стилі як Ґодзю-рю, Сіто-рю, Сьотокан-рю, Вадо-рю, Сьорін-рю, Уеті-рю, Кьокусінкай та Будокан. Багато шкіл можуть бути пов'язаними з цими традиційними стилями або перебувати під їх значним впливом.
Фунакосі Ґітін інтерпретував частину «кара» з карате-до як «(само)очищення від егоїстичних та злих думок, оскільки лише з чистим розумом та свідомістю можна зрозуміти те (знання), що здобувається». Фунакосі також вірив, що людина повинна бути «скромною у душі та витонченою назовні». Лише через смиренність людина може відкритися для багатьох уроків карате — шляхом послуху та сприйняття критики. Він вважав найголовнішою рисою ввічливість, а також вірив, що «карате правильно застосовується лише у тих рідких випадках, коли людина повинна фізично перемогти супротивника, бо інакше сама буде фізично переможеною». Для Фунакосі не було незвичайним, коли каратист використовував своє мистецтво можливо лише одного разу за усе життя, оскільки каратист не повинен «бути легко втягнутим у бійку». Для нього, один удар, нанесений експертом, міг означати життя або смерть. Людина збезчещує себе, якщо використовує своє мистецтво не за призначенням. Фунакосі також був переконаний, що «у часи скрутної кризи, людина повинна мати сміливість... зустрітися з мільйоном і одним супротивником». Нерішучість він вважав ганебною рисою.

Мотобу Тьокі у найханті-даті, одній з базових стійок карате.
Практичні тренування
Сучасні тренування з карате зазвичай ділять на кіхони (основи, базова техніка), кати (формальні вправи, комбінації), та куміте (спаринги). Ще однією важливою ділянкою тренувань, яку слід згадати, є використання зброї — кобудо. Часто карате розмежовують на вивчення його як мистецтва, спортивні тренування та тренування прийомів самозахисту. Однак, не зважаючи на довгу історію розвитку, в карате не виділяють повністю незалежних частин. Так, наприклад, згадані тренування із самозахисту вважають похідними від кат та прикладних прийомів карате. Під впливом Японії, наголос у сучасних тренуваннях часто робиться на психологічні аспекти. Ці аспекти мають складатися у правильне кокоро каратиста (внутрішній стан/характер/відношення до життя), яке включає такі риси як завзятість, сміливість, доброчесність та якості лідера/проводиря.

Карате як вид спорту
Сучасні змагання з карате мають три дисципліни: спаринг (куміте), формальні врави або комбінації голіруч (кати) та зі зброєю (кати кобудо). Учасники можуть брати участь у змаганнях індивідуально або у складі команди. Оцінка обидвох видів кат здійснюється суддями на лаві (журі). Спаринг судить головний суддя (рефері), якому зазвичай допомогають рефері-асистенти, що знаходяться збоку майданчика. Поєдинки зі спарингу типово діляться за вагою, віком, статтю та досвідом учасників.
Міжнародні змагання організовуються дуже ретельно. Міжнародний олімпійський комітет (МОК) визнав Всесвітню федерацію карате (ВФК) відповідальною за змагання з карате на Олімпійських іграх. ВФК розробило загальні правила для дотримання в усіх стилях. Національні організації — підрозділи ВФК — координують свої дії з відповідними Національними олімпійськими комітетами.
Карате не отримало Олімпійського статусу в Іграх 2012 р. На 117-му засіданні МОК (Липень 2005 р.) карате отримало більше ніж половину голосів, але не отримало переваги у 2/3 голосів, необхідної для отримання офіційного статусу Олімпійського виду спорту.
Існують також інші регіональні, національні та міжнародні організації, які проводять змагання з карате. ВФК приймає лише одну організацію від країни. Всесвітня спілка організацій карате-до (ВСФК) пропонує об'єднання різних стилів та організацій карате без змін у їх стилі чи розмірі.